середа, 16 липня 2014 р.

Шевченкіана Виноградівщини


 Вароді Василь

Тарасова неволя







Народився 3 липня 1943 року на  у селищі Королево Виноградівського району  в сім'ї залізничника. Василь був п’ятою дитиною в сімї.
У 1962 році стає студентом філологічного факультету Ужгородського університету. Одна за одною з’являються в періодиці добірки віршів.
Працював у газеті «Молодь Закарпаття» редактором Закарпатського комітету по телеба­ченню та радіомовленню, директором клубу письменників. З 1991 р. — заступник головного редактора та відповідальний секретар га­зети «Карпатська Україна».
Друкувався в обласних та республіканських газетах «Молодь Ук­раїни», «Ленінська молодь», «Комсомольський прапор», «Літературна Україна», журналах «Жовтень» (1965. — № 12; 1971.— № 8), «Дукля» (1978. — № 5; 1985. — № 5), колективних збірниках «Живи, Україно!» (1968), «Партії горде ім'я» (1976), «Со­нячний годинник» (1976).
Написав ряд рецензій та критичних статей, в яких подано огляд віршів поетів-початківців.
Автор поетичних збірок «Повноліття» (1967), «Цикли» (1972), «Червневий сполох» (1974), «Плуги і зорі» (1980), «Родинне вогни­ще» (1987), здійснив літзапис роману М. Климпотюка «Досвіт» (1985).
Перекладав також з угорської, російської. Добірка віршів П. Глєбки, перекладених з білоруської мови, опубліковані в книзі «З вогненних літ» (К.: Веселка, 1975).
Вірші В. Вароді перекладалися угорською мовою та мовою комі. В.Вароді – член СПУ з 1977 року.
Серце Василя зупинилося 5 вересня 1998 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
Посмертна збірка «З висоти соколиного лету» (2003) вмістила в собі кращі твори поета, а також те, що не встиг надрукувати за життя.

Тарасова неволя
І
За обрієм колише плеса Псло,
На Дніпр помчався вітер-гайдамака.
Зеленим терном жито проросло,
І чорний птах над ним всю ніч проплакав .
Бо прокляте.
Солоний падав дощ,
Ф руки до землі не промовляли.
Під музами соборів, давніх площ
Конала тінь голодної навали.

З центральної звернув і навмання,
Насуплений, побрів базарним гулом,
І раптом янголя-татарченя
По милостиню руку простягнуло.

ІІ
Де видано?
Де то чувано?
Місяць лячно
За хмарами зник.
У степу оренбурзькім,
Вітрами зачумленім,
Говорив з ковилою
Солдат-єретик.
- Не шуми, не шуми,
Не ятри рану-душу, -
Говорив ковилі,
Бо людей не було, -
Я любити хотів,
Я добро виглядав,
А стрічалося зло.
Не повіривши чорту,
Простився із Богом,
Що в сирітську торбину
Вмістив увесь світ,
І проліг за вишневим
Батьківським порогом
До часу огрубілий
Мужицький мій слід.
І по ньому неволя
Камінням торохкоче,
Лиш не вибити з мене
Й на зуб каяття.
Вміли прадіди волю
Цінити дорожче,
Аніж їхні нащадки
Ганебне життя.
Я молюся за них,
Не знаходячи втіхи,
Та, либонь, просвітліє
У грудях мені,
Коли віршів моїх
Голуби вогняні
Залетять
Під одурені стріхи.

Немає коментарів:

Дописати коментар