Шевченкіана Виноградівщини

Копинець Карло Федорович

Кобзар

Тарас Шевченко

Народився 2 квітня 1937 року в с. Широке Виноградівського району на Закарпатті в селянській родині. Після закінчення Великокопанської середньої школи і медичного училища в м. Виноградів навчався Ужгородському державному університеті і здобув професію лікаря.

У доробку Карла Копинця — дев'ять поетичних книжок, в яких — й інтимна лірика, й твори громадянського звучання, а ще балада і притчі, бо немало прожито, а ще більше, пережито: «А в чім добро? Невже в короткій миті, котра й була, і ніби не була...».

З поезіями виступав на сторінках обласних і республіканських газет «Молодь України», «Літературна Україна», «Ленінська молодь», журналах «Прапор» (1962. № 1), «Жовтень» (1965. № 10, 12; 1981. № 2), колективних збірках «Голоси молодих» (1961), «Щасливої дороги» (1962), «З весною в серці» (1963).

Окремими виданнями вийшли збірки поезій «Перший грім» (1966), «Народження хліба» (1984), «Під вагою Зодіака» (1989), «Серед білої тиші» (1991), «На пагорбі літа» (1992), «Проліски з-під вій» (1995), «Спалахи роси» (1996), «Азбука осені» (1997),  «Вірші» (угорською мовою, 1998), «Літургія літа» (2001), «Великодня свічка» (2004).

Член спілки письменників України з 1994р. Помер Карло Копинець у 2005 році.

Кобзар

Посіяне із доброї руки

Не проросте на полі бур’янами,

Написане сіяє над віками,

Пророчі розпромінивши думки.

Що крешеться натхненно із грудей,

То будь-коли неправду й підлість плавить.

Кобзар великий вічністю ідей,

Бо він писав від серця, не для слави.

Що буде потім – не лякало теж:

В майбутньому розсудять прості люди.

Із величі лиш велич проросте,

А інше все – навіки світ забуде.

Тарас Шевченко

З його багатства ми черпаєм досі,

Хоч був кріпак, а не вельможний пан.

Пішов із літа, не знайшовши осінь,

Та заслужив найбільшу шану з шан.

Буває слава, мов легка пір’їна,

А є така, немов у колбі ртуть.

Його, мов Бога, любить Україна –

І в тій любові правди вічна суть.

Жандармів й блазнів шикувались роти,

Сопів фельдфебель: - Ваша благородь!...

Хотіли нашу славу побороти,

Але не можна правду побороть.

Усе в царя: тунгуси і евенки,

Імперія від заходу на схід! –

«Оце б лише приборкати Шевченка,

То вже й хохлів боятися не слід!»

Придворним любі царські забаганки,

Не запече їх слово бунтаря.

І понеслись панове та підпанки

З обіймами навколо Кобзаря.

Та їх не прийняв лицар волі й духу,

Дав холуям одразу відкоша,

Хоч добрим був, не скривдив навіть муху,

А тут горіла гнівом вся душа.

Вона вогнем живим палахкотіла,

Змивала бруд з правдивих позолот:

Ще нам учора слава гомоніла,

І український повставав народ.

Де затишок знайти для небораки ? –

Були ляхи, теперка й москалі.

За Україну бились гайдамаки,

І сіялись нові й нові жалі.

Нові жалі й понура блякла днина.

О Боже, нащо кривдити судьбу! –

Ось край воріт спинилась Катерина,

Всі покритки прийшли в мою журбу!

Зневажені, обдерті… З ними й діти –

Безбатченки не з власної вини.

О світе мій, такий тривожний світе!

Вкраїно люба, де твої сини?

Можливо, десь за іншим горизонтом

На щось, чекають, а можливо, й ні?

Мерщій приходьте, Залізняку, Гонто,

Бодай у сни роз’ятрені мені!

Але не йдуть… Дуби столітні спали,

І пили хмари воду із Дніпра…

Не раз, було, поета ошукали,

Хоч він чужого не бажав добра.

Хоч дав народу все, що можна дати,

Не просячи нічого узамін,

Його постригли радо у солдати,

Та генієм і там зостався він.

Дарма царі хотіли і царята

Притишити душі бунтарський гнів.

Не вдалося. Не стало супостата –

Живе Шевченко в сяйві віщих днів.