середа, 16 липня 2014 р.

Шевченкіана Виноградівщини


Копинець Карло Федорович

Кобзар

Тарас Шевченко


Народився 2 квітня 1937 року в с. Широке Виноградівського району на Закарпатті в селянській родині. Після закінчення Великокопанської середньої школи і медичного училища в м. Виноградів навчався Ужгородському державному університеті і здобув професію лікаря.
У доробку Карла Копинця — дев'ять поетичних книжок, в яких — й інтимна лірика, й твори громадянського звучання, а ще балада і притчі, бо немало прожито, а ще більше, пережито: «А в чім добро? Невже в короткій миті, котра й була, і ніби не була...».
З поезіями виступав на сторінках обласних і республіканських газет «Молодь України», «Літературна Україна», «Ленінська молодь», журналах «Прапор» (1962. № 1), «Жовтень» (1965. № 10, 12; 1981. № 2), колективних збірках «Голоси молодих» (1961), «Щасливої дороги» (1962), «З весною в серці» (1963).
Окремими виданнями вийшли збірки поезій «Перший грім» (1966), «Народження хліба» (1984), «Під вагою Зодіака» (1989), «Серед білої тиші» (1991), «На пагорбі літа» (1992), «Проліски з-під вій» (1995), «Спалахи роси» (1996), «Азбука осені» (1997),  «Вірші» (угорською мовою, 1998), «Літургія літа» (2001), «Великодня свічка» (2004).
Член спілки письменників України з 1994р. Помер Карло Копинець у 2005 році.

Кобзар
Посіяне із доброї руки
Не проросте на полі бурянами,
Написане сіяє над віками,
Пророчі розпромінивши думки.
Що крешеться натхненно із грудей,
То будь-коли неправду й підлість плавить.
Кобзар великий вічністю ідей,
Бо він писав від серця, не для слави.

Що буде потім – не лякало теж:
В майбутньому розсудять прості люди.
Із величі лиш велич проросте,
А інше все – навіки світ забуде.

Тарас Шевченко
З його багатства ми черпаєм досі,
Хоч був кріпак, а не вельможний пан.
Пішов із літа, не знайшовши осінь,
Та заслужив найбільшу шану з шан.

Буває слава, мов легка пірїна,
А є така, немов у колбі ртуть.
Його, мов Бога, любить Україна –
І в тій любові правди вічна суть.

Жандармів й блазнів шикувались роти,
Сопів фельдфебель: - Ваша благородь!...
Хотіли нашу славу побороти,
Але не можна правду побороть.

Усе в царя: тунгуси і евенки,
Імперія від заходу на схід! –
«Оце б лише приборкати Шевченка,
То вже й хохлів боятися не слід!»

Придворним любі царські забаганки,
Не запече їх слово бунтаря.
І понеслись панове та підпанки
З обіймами навколо Кобзаря.

Та їх не прийняв лицар волі й духу,
Дав холуям одразу відкоша,
Хоч добрим був, не скривдив навіть муху,
А тут горіла гнівом вся душа.

Вона вогнем живим палахкотіла,
Змивала бруд з правдивих позолот:
Ще нам учора слава гомоніла,
І український повставав народ.

Де затишок знайти для небораки ? –
Були ляхи, теперка й москалі.
За Україну бились гайдамаки,
І сіялись нові й нові жалі.

Нові жалі й понура блякла днина.
О Боже, нащо кривдити судьбу! –
Ось край воріт спинилась Катерина,
Всі покритки прийшли в мою журбу!

Зневажені, обдерті… З ними й діти –
Безбатченки не з власної вини.
О світе мій, такий тривожний світе!
Вкраїно люба, де твої сини?

Можливо, десь за іншим горизонтом
На щось, чекають, а можливо, й ні?
Мерщій приходьте, Залізняку, Гонто,
Бодай у сни розятрені мені!

Але не йдуть… Дуби столітні спали,
І пили хмари воду із Дніпра…
Не раз, було, поета ошукали,
Хоч він чужого не бажав добра.

Хоч дав народу все, що можна дати,
Не просячи нічого узамін,
Його постригли радо у солдати,
Та генієм і там зостався він.

Дарма царі хотіли і царята
Притишити душі бунтарський гнів.
Не вдалося. Не стало супостата –
Живе Шевченко в сяйві віщих днів.

Немає коментарів:

Дописати коментар