четвер, 17 липня 2014 р.

Шевченкіана Виноградівщини


Лісіцкі Михайло Юрійович


Розмова з Тарасом







Народився 20 листопада 1957 року в селі Онок Виноградівського району Закарпатської області.
В 1972 році закінчив восьмирічну школу і поступив на перший курс Виноградівського політехнічного технікуму. Після закінчення по направленню працював в селищі Ігро Удмурдської автономної республіки.

В 1977 році був призваний до лав Збройних Сил Радянського Союзу.
В 1979 році поступив на підготовчі курси Львівського політехнічного інституту, а у вересні 1980 року став студентом енергетичного факультету цього закладу.
З серпня 1985 р. по даний час працює викладачем спеціальних дисциплін Виноградівського державного коледжу МДУ.
Проживає у м. Виноградів. З дружиною Лісіцкі Наталією Іванівною виховують чотирьох дітей.

Розмова з Тарасом
Я,Тарасе, наче плачу.
Наче вболіваю.
Наче бачу. Що вже трачу.
Трачу і не знаю...
Трачу віру в справедливість.
В гідність побратима,
У свою, й його сміливість.
В зверхність над грошима.
Віру в людяні чесноти,
І право на правду.
В свої сили , щоб  боротись.
Чи я їх та знайду ?
Думкою до тебе лину
Кобзарю великий,
Стою наче біля тину,
Щоб поговорити.
Про свавілля розказати,
Пана не чужого,
У якого рідна мати
Жила ще убого,
У якого думка  хибна
Про себе і ближніх.
Для якого мова рідна –
Гра емоцій лишніх.
У якого потяг дикий
До наживи, батьку.
Це у нього – майже тихий,
Голос на початку.
Це про нього говориться:
«З біди веселиться».
Це він Бога не боїться,
Й людей не ганьбиться.
Це про нього кажуть люди,
Що хабарі любить.
Бо бере й дає їх всюди,
І за кріслом тужить.
Він тебе в річницю твою
Ходить вшанувати
Хоч байдужим є до болю,
Через що страждав Ти.
Є байдужим до держави
І народу свого.
Про якій він дбати мав би.
Та що йому з того.
Він права має великі,
Та найбільше право,
Щоб за вчинки, навіть дикі
Не страждав бувало.
Це його стихія,
Бо тут він має все,
Була б тільки мрія.
Тут і пенсію велику
Дадуть йому тихо.
Що пожив собі на втіху
Й покерманив  лихо.
А ми, як сироти убогі,
Крекнемо з братами,
Бо вже погодились поволі,
Жити батраками.
Час іде, за ним роки,
Уперто, без жалю,
Й лиш сором є
Перед дітьми,
Якими дорожу.
Сором цей за свого брата,
який лінивим є.
І не хоче розібратись –
Чому ми так живем
Він негаразди наші всі
Повязує з паном.
А сам забув як допоміг
Йому стати хамом.
Забув за цінності людські,
І мудрості слова,
Що «не надійся на князі…» -
Вони ганьба твоя.
Вони й для нації ганьба,
Бо їхня жадоба
До побутового добра,
Як  та примара зла.
В їхніх вчинках хижих, не людських,
Свідомість наша є, лиш пильно тільки придивись
І ясно все стає.
Вони такі, бо ми якісь
Кволі і полохливі.
І кожен з нас збагне колись,
Що не те робив він.
Втіха в мене є єдина,
Тарасе похмурий,
Молюсь я за побратима,
Щоб він вже став мудрий.
Молюсь я й за пана свого,
Й він щоб мудрий став.
Щоб благодать була в нього,
Щоб пам’ятав і знав:
«Якщо утроба розум полонила,
І щось зробити вже не сила,
Щоб зла поширенням не стати,
У Бога поміч слід прохати»
Березень 2001 р.

Немає коментарів:

Дописати коментар