Шевченкіана Виноградівщини

 Вароді Василь

Тарасова неволя

Народився 3 липня 1943 року на  у селищі Королево Виноградівського району  в сім'ї залізничника. Василь був п’ятою дитиною в сімї.

У 1962 році стає студентом філологічного факультету Ужгородського університету. Одна за одною з’являються в періодиці добірки віршів.

Працював у газеті «Молодь Закарпаття» редактором Закарпатського комітету по телеба­ченню та радіомовленню, директором клубу письменників. З 1991 р. — заступник головного редактора та відповідальний секретар га­зети «Карпатська Україна».

Друкувався в обласних та республіканських газетах «Молодь Ук­раїни», «Ленінська молодь», «Комсомольський прапор», «Літературна Україна», журналах «Жовтень» (1965. — № 12; 1971.— № 8), «Дукля» (1978. — № 5; 1985. — № 5), колективних збірниках «Живи, Україно!» (1968), «Партії горде ім'я» (1976), «Со­нячний годинник» (1976).

Написав ряд рецензій та критичних статей, в яких подано огляд віршів поетів-початківців.

Автор поетичних збірок «Повноліття» (1967), «Цикли» (1972), «Червневий сполох» (1974), «Плуги і зорі» (1980), «Родинне вогни­ще» (1987), здійснив літзапис роману М. Климпотюка «Досвіт» (1985).

Перекладав також з угорської, російської. Добірка віршів П. Глєбки, перекладених з білоруської мови, опубліковані в книзі «З вогненних літ» (К.: Веселка, 1975).

Вірші В. Вароді перекладалися угорською мовою та мовою комі. В.Вароді – член СПУ з 1977 року.

Серце Василя зупинилося 5 вересня 1998 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.

Посмертна збірка «З висоти соколиного лету» (2003) вмістила в собі кращі твори поета, а також те, що не встиг надрукувати за життя.

Тарасова неволя

І

За обрієм колише плеса Псло,

На Дніпр помчався вітер-гайдамака.

Зеленим терном жито проросло,

І чорний птах над ним всю ніч проплакав .

Бо прокляте.

Солоний падав дощ,

Ф руки до землі не промовляли.

Під музами соборів, давніх площ

Конала тінь голодної навали.

З центральної звернув і навмання,

Насуплений, побрів базарним гулом,

І раптом янголя-татарченя

По милостиню руку простягнуло.

ІІ

Де видано?

Де то чувано?

Місяць лячно

За хмарами зник.

У степу оренбурзькім,

Вітрами зачумленім,

Говорив з ковилою

Солдат-єретик.

- Не шуми, не шуми,

Не ятри рану-душу, -

Говорив ковилі,

Бо людей не було, -

Я любити хотів,

Я добро виглядав,

А стрічалося зло.

Не повіривши чорту,

Простився із Богом,

Що в сирітську торбину

Вмістив увесь світ,

І проліг за вишневим

Батьківським порогом

До часу огрубілий

Мужицький мій слід.

І по ньому неволя

Камінням торохкоче,

Лиш не вибити з мене

Й на зуб каяття.

Вміли прадіди волю

Цінити дорожче,

Аніж їхні нащадки

Ганебне життя.

Я молюся за них,

Не знаходячи втіхи,

Та, либонь, просвітліє

У грудях мені,

Коли віршів моїх

Голуби вогняні

Залетять

Під одурені стріхи.