Шевченкіана Виноградівщини

Лісіцкі Михайло Юрійович

Розмова з Тарасом

Народився 20 листопада 1957 року в селі Онок Виноградівського району Закарпатської області.

В 1972 році закінчив восьмирічну школу і поступив на перший курс Виноградівського політехнічного технікуму. Після закінчення по направленню працював в селищі Ігро Удмурдської автономної республіки.

В 1977 році був призваний до лав Збройних Сил Радянського Союзу.

В 1979 році поступив на підготовчі курси Львівського політехнічного інституту, а у вересні 1980 року став студентом енергетичного факультету цього закладу.

З серпня 1985 р. по даний час працює викладачем спеціальних дисциплін Виноградівського державного коледжу МДУ.

Проживає у м. Виноградів. З дружиною Лісіцкі Наталією Іванівною виховують чотирьох дітей.

Розмова з Тарасом

Я,Тарасе, наче плачу.

Наче вболіваю.

Наче бачу. Що вже трачу.

Трачу і не знаю...

Трачу віру в справедливість.

В гідність побратима,

У свою, й його сміливість.

В зверхність над грошима.

Віру в людяні чесноти,

І право на правду.

В свої сили , щоб  боротись.

Чи я їх та знайду ?

Думкою до тебе лину

Кобзарю великий,

Стою наче біля тину,

Щоб поговорити.

Про свавілля розказати,

Пана не чужого,

У якого рідна мати

Жила ще убого,

У якого думка  хибна

Про себе і ближніх.

Для якого мова рідна –

Гра емоцій лишніх.

У якого потяг дикий

До наживи, батьку.

Це у нього – майже тихий,

Голос на початку.

Це про нього говориться:

«З біди веселиться».

Це він Бога не боїться,

Й людей не ганьбиться.

Це про нього кажуть люди,

Що хабарі любить.

Бо бере й дає їх всюди,

І за кріслом тужить.

Він тебе в річницю твою

Ходить вшанувати

Хоч байдужим є до болю,

Через що страждав Ти.

Є байдужим до держави

І народу свого.

Про якій він дбати мав би.

Та що йому з того.

Він права має великі,

Та найбільше право,

Щоб за вчинки, навіть дикі

Не страждав бувало.

Це його стихія,

Бо тут він має все,

Була б тільки мрія.

Тут і пенсію велику

Дадуть йому тихо.

Що пожив собі на втіху

Й покерманив  лихо.

А ми, як сироти убогі,

Крекнемо з братами,

Бо вже погодились поволі,

Жити батраками.

Час іде, за ним роки,

Уперто, без жалю,

Й лиш сором є

Перед дітьми,

Якими дорожу.

Сором цей за свого брата,

який лінивим є.

І не хоче розібратись –

Чому ми так живем

Він негаразди наші всі

Пов’язує з паном.

А сам забув як допоміг

Йому стати хамом.

Забув за цінності людські,

І мудрості слова,

Що «не надійся на князі…» -

Вони ганьба твоя.

Вони й для нації ганьба,

Бо їхня жадоба

До побутового добра,

Як  та примара зла.

В їхніх вчинках хижих, не людських,

Свідомість наша є, лиш пильно тільки придивись

І ясно все стає.

Вони такі, бо ми якісь

Кволі і полохливі.

І кожен з нас збагне колись,

Що не те робив він.

Втіха в мене є єдина,

Тарасе похмурий,

Молюсь я за побратима,

Щоб він вже став мудрий.

Молюсь я й за пана свого,

Й він щоб мудрий став.

Щоб благодать була в нього,

Щоб пам’ятав і знав:

«Якщо утроба розум полонила,

І щось зробити вже не сила,

Щоб зла поширенням не стати,

У Бога поміч слід прохати»

Березень 2001 р.